Відкритий лист Вірі Чопко – вдові полеглого бійця Віктора Чопка та його матері
Дорогі мої! Ми особисто не знайомі. Однак ваш крик душі, оприлюднений у «Волині-новій» за 12 травня «Героя АТО не так поховали?!», обізвався гострим болем у моєму серці. Смію ствердити, що й у серцях десятків тисяч читачів газети. Цей матеріал лежить і досі на моєму робочому столі. З портрета дивиться мужня людина, захисник України, повний сил і здоров’я Віктор Чопко, ваш, пані Віро, чоловік, материн син
Повірте, сум мій і вболівання, як і сотень тисяч тих, чиї рідні збройно захищають рідну землю, щирі і безмежні. Це не піар, бо вони знають, що таке щоденне чекання звідти, де озвірілий і підлий ворог, вчорашній «брат», сіє смерть і розруху. Безмежне і чорне горе тих, до кого вже ніколи не повернуться найрідніші, не переступлять поріг своєї домівки, не приголублять, не поцілують своїх матерів, дружин, дітей, коханих, не стиснуть в обіймах друзів… Величезне, невтішне, тяжке чорне горе.
Брався я за відгук одразу після публікації. Однак вирішив дещо почекати з надією, що, можливо, ваш крик душі почують ті, хто завдав вам та іншим згорьованим болю, вибачаться або принаймні обгрунтують свою позицію – чому ховати треба лише за участю священика московської УПЦ. Хто наділив їх таким виключним правом, яке суперечить моральним, людським і духовним критеріям? Насправді, назву УПЦ треба брати в лапки, бо реально це псевдо. Його ще в давні часи використовували, аби приховати когось, його мету. У назві УПЦ, як частини РПЦ, згідно з міжнародними нормами повинна бути зазначена її приналежність: «РПЦ в Україні», або ж УПЦ Московського патріархату. Наприклад, УПЦ (ні, це не московська) у США називається «Українська православна церква в Америці».
Для мене і мільйонів тих, кому болить, надзвичайно важливо знати, чим відгукується чорна людська біда з фронту у священиків, владик церкви держави–агресора, яка теж несе велику частку відповідальності за злочини Кремля. Адже духовні особи як ніхто повинні відчувати грань між добром і злом, правдою і лицемірством. Це їхнє покликання, їхній вибір.
Як зрозумів я і ті, хто знає правду про історію Української церкви, про «канонічність» РПЦ, про історію Московії, логічних пояснень, коментарів (за вибачення я й не кажу) ми ніколи не дочекаємось. Ситуацію найшвидше можуть змінити парафіяни УПЦ МП, коли знатимуть Правду як шлях до визволення. Хіба не про це нагадує їм Святе Письмо: пізнайте Правду і Правда визволить вас. Але одним ліньки, інші не хочуть, третім немає часу, бо треба добувати хліб насущний. Тому дуже правильно ви, пані Віро, кажете, що нині війна йде не лише на фронті, а й у душах людей. І морок незнання є страшною загрозою єдності православ’я, а відтак – суспільства, держави. Якраз такий стан в Україні і підживлює агресор та його слухняна церква. Кожен випадок відмови у похованні воїна, здійснення треб — не прикре непорозуміння. Це постріл у душу, нагадування, що у своїй державі ви неповноцінні, ваш шлях до Бога йде лише через «канонічну церкву» агресора, який щодня вбиває, калічить кращих синів України.
Поваги заслуговує той, хто вчиться, хоче пізнати правду. Ризикну навести слова Миколи Остапця. У радянському минулому він був першою особою в Маневицькому районі, проте користується авторитетом і тепер, у досить поважному віці має зовсім інше світобачення: «Щоб зрозуміти історію, треба багато читати». Що ж, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Хоч трохи обізнана людина не скаже того неймовірного, що я почув колись від однієї ревної прихожанки московської церкви: «Київську Русь хрестили в Москві»… Та ж коли відбулось хрещення, на місці Москви стояли болота, бродили дикі звірі. Перша згадка про неї датується 1147 роком. І світло християнства несли туди священики Київської митрополії, за що деякі платили власним життям.
Мої багатолітні спостереження дають підстави сказати, що переважна більшість парафіян знає правдиву історію Української церкви на слабеньку трієчку. Навіть люди з вищою освітою. Священики УПЦ МП добре знають ту історію, яка процензурована Москвою. Один із них, якому я дав табуйовану нею літературу, щиро подякував і сказав, що йому читали іншу історію, і факти, про які він дізнався, спонукають до переосмислення конфесійної приналежності парафії. Не дивно, бо Москва в царині фальсифікації історії своєї імперії, церкви зробила дуже багато. Їм потрібна не стільки наша земля, скільки наша історія, яку хочуть знищити.
Імперія та її церква бояться правди, мов вогню. Бо факти неможливо спростувати. Це і є головна причина того, що РПЦ свідомо зриває спроби налагодити порозуміння між гілками розколотого українського православ’я, надання УПЦ КП автокефалії. На порозі становлення УПЦ КП мені, як народному депутату, довелося брати участь у кількох дискусійних зустрічах між представниками УПЦ МП і УПЦ КП. Як тільки мова заходила про неспростовні факти, опоненти УПЦ КП намагались або перебити виступаючого, або виходили із зали. Незабаром ці зустрічі припинились. Звичайно, в односторонньому порядку: про що, мовляв, говорити з «неканонічною», «самопроголошеною», «неправильною» церквою?
Незрозумілий термін «неканонічна» на багатьох діє магічно – де нам до таких релігієзнавчих глибин! «Неправильна» – і все тут. І нема кому пояснити, що кожна канонічна церква пройшла шлях до автокефалії через самопроголошення. Іншого просто не існує. А Томос, тобто цілком земний документ, надає Вселенський патріарх. Навіщо це? Щоб зручніше було керувати церковним життям. Однак у Святому Письмі говориться: де троє зберуться в ім’я Моє, там і Я серед вас. В ньому немає терміну «канонічна» чи «неканонічна» церква. Зрозуміло, порядок повинен бути і в церковному житті. Але прикро, що канонічність іноді перетворюється на таку собі політичну вуздечку церкви сильнішої держави. Тим більше, коли вона зазіхає на незалежність сусіда. Церква, яка має Томос, рівна у спілкуванні з іншими автокефальними, вони контактують, зустрічаються. Звичайно, поняття неспівставні, але чи не нагадує це стан колгоспного селянства в роки СРСР, коли той, хто реально жив, тяжко працював, для бюрократичної машини був «людиною без паспорта», не рівною з іншими, позбавлений права виїзду з села.
На грунті невизнання УПЦ КП з боку РПЦ і відбуваються неймовірні спекуляції, жертвами яких стають рядові парафіяни. Це стосується згадуваних вимог чи порад у перепохованні, відмов у похованні, виконанні треб, осуду тих, хто відвідує храм «неканонічної» УПЦ КП. Церква та її служителі – лиш посередники між Богом і людьми. Посередники, але не судді. Наш суддя – Всевишній. А у перелічених випадках явна ознака того, що священик самовільно перебирає на себе функції найвищого судді. Адже кому зазвичай відмовляють у похованні? Самогубцям, найзапеклішим злочинцям, грішникам, які скоїли страшні злочини і відмовились від сповіді. То вояк, який упав на полі бою, захищаючи Україну, теж, виходить, злочинець? Жах! Ви, пані Віро, справедливо обурюєтесь на дикі звинувачення деяких служителів чужої церкви: мовляв, полеглий стріляв у свого брата… Але хто кого вбив? Може, «брата», який прийшов загарбати нашу землю, вбивати, руйнувати, треба зустрічати з пляшкою української горілки і ковбасою?
І якщо хтось із читачів ще вірить, що подібна позиція отців УПЦ МП є суворим і цнотливим дотриманням правил канонічності, то це величезна помилка. Це підтримка тієї ж гарячої війни, де гинуть кращі сини України. Адже війна кривава і безкровна має одну мету – упокорити дух народу. Путін веде її, бо вважає Україну своєю вотчиною. Церква на чолі з Кірілом руйнує нашу державу зсередини, бо вважає Україну своєю канонічною територією, що й записано у статуті РПЦ. Повна єдність, гармонія інтересів!
Звинувачуючи УПЦ КП у «неканонічності», РПЦ старанно замовчує багато не вигідних для неї фактів.
От, наприклад, те, що РПЦ невизнаною була 141 рік! Але вона здійснювала треби, поховання і ніхто не вимагав, щоб це виконувала канонічна церква, якою тоді була Київська митрополія – Церква Вселенського Константинопольського патріарха.
А шлях до автокефалії не лише довгий, а й складний. Він, зазвичай, пов’язаний зі здобуттям незалежності державою. Так постали Грузинська, Болгарська, Сербська, Румунська, Албанська автокефальні церкви. Найдовшим, як бачимо, був шлях Московської, бо неодноразові спроби здобути автокефалію натикались на відмову.
Допоміг випадок. Турки захопили Константинополь і патріарх Єремія ІІ їде в Москву для переговорів. Просить і допомоги. У черговий раз цар Борис Годунов став вимагати надання московському митрополиту титулу патріарха. Єремія відмовив. І опинився заточеним у монастирі. Після річної відсидки і тиску став зговірливим. Так «канонічно» і народився Московський патріархат.
Зрозуміло, після цього єпархії Київської митрополії в Московії відійшли до МП, а ті, що в Україні, на білоруських, литовських землях, уціліли. Отож Москва робить хитрі і підступні кроки, аби проковтнути Київську митрополію. Проте одержує від Вселенського патріарха Якова відкоша. Та ось у 1686 році його місце займає слухняний Діонісій ІV, якого затвердив турецький візир. Цар надсилає туди пишне посольство, яке очолив хитрий дяк Нікіта Алєксєєв. Він зрозумів, «хто в домі господар», і першим візит наніс візиру, аби той спонукав Діонісія до згоди.
Візир не відмовив. Вочевидь тому, що Туреччина якраз вела війну і нейтралітет Москви для неї був дуже важливим. Тепер Нікіта йде до Діонісія, вручає йому «три сорока соболєй» (сто двадцять шкур), а після підписання грамоти обіцяє ще й «двєсті червонцев». Діонісій хабар прийняв, дав розписку (документ зберігся), прохання задовольнив. І Київської митрополії не стало. Через день-другий Москва порушила нейтралітет, стала ворогом Туреччини. Червінців Діонісій теж не побачив, а згодом позбувся і звання. Патріарший собор визнав, що дії Діонісія є «актом симонії» (хабарництво в церкві) і невідповідні Христовій науці єднання. Томос Українській церкві в Польщі 1924 року наголошував, що «відірвання Київської митрополії від Царгородського престолу відбулось не за приписами канонічних правил». Уже в наш час вселенські патріархи знов підтверджували це. То лиш окремі факти з трагічної історії нашої церкви, пані Віро.
«А при чім тут ми? – запитав мене священик УПЦ МП з мого району, коли я навів йому ці факти. – Ми окрема незалежна Українська церква, Кіріла не поминаємо, службу ведемо українською, займаємось благодійництвом, молимось за мир».
Зрозуміло, сказав отець не лише про свою парафію, а й про усю УПЦ МП. Але в напівправді дуже важко розібратися. Почнімо з правди, яку не афішують: УПЦ МП на Заході і Півдні, Сході у ставленні до наших реалій – Москви, війни, України, до Путіна, Кіріла, до українського патріотизму дуже відрізняються. Причина відома – у парафіян і священиків різний рівень національної свідомості. То ж якщо говорити про Волинську гілку УПЦ МП, то на її рахунку немало добрих справ, особливо в царині благодійництва, просвітництва. Популярність і повагу здобув «Волинський благовіст» та інші благочинні заходи. Чимало священнослужителів є прикладом благочестя, користуються повагою у мирян, хоч є й інші приклади. Але не видно представників цієї «Української (!) церкви» на заходах національного змісту і звучання. На Півдні, Сході храми УПЦ МП слугували й арсеналами сепаратистської зброї, священики освячували смертоносні вантажі, що надходять з Росії. З неї вбивають наших вояків, православних на «канонічній» території РПЦ.
Бо УПЦ МП є гілкою РПЦ, яка давно стала політико–державним підрозділом імперії. Такою цю церкву зробили узурпатори Петро І, Сталін, КДБ. А щодо розмов про незалежність УПЦ МП від Москви, то вона є такою ж, якою була УРСР за часів СРСР. Ознакою незалежності церкви є Томос Вселенського патріарха і її патріарх. Де вони в УПЦ МП? У Москві. Очільник УПЦ МП митрополит Онуфрій є членом Священного синоду РПЦ. Доброчинні ж дії окремих ієрархів, священнослужителів є позитивом, але це навіть не хитка ознака стабільного ставлення до України. Церква, хоч і духовна інституція, але структура з дуже жорсткою вертикаллю влади. Ніякий суд не візьме до розгляду внутріцерковні, кадрові справи. Зміниться, не дай Боже політична ситуація, і доброчинні проукраїнські священнослужителі залишать свої парафії, бо Москва таких не жалує. Адже були добрі люди і серед партійних керівників за часів СРСР, навіть у каральних органах. Що вони могли зробити проти системи? Нічого.
Так, у храмах УПЦ МП моляться за мир. Молиться і Кіріл. Навіть Путін говорить про мир. Та його розуміння миру і наше діаметрально протилежні. Ненаситець Путін бачить мир у нашій капітуляції, в рамках «руского міра» Кіріла: Донбас їхній, Крим їхній, зміна нашої Конституції, амністія бойовикам (вбивць наших хлопців), вибори, аби закріпити за бандитами законодавчу владу. Ми ж молимось за мир, досягнутий перемогою. Вона неодмінно буде, хоч дорого нам коштуватиме.
Хто нам приніс зло і горе, відомо. Чи відповідає за нього РПЦ? У мене сумніву ні на йоту нема. Так. Без згоди головної особи – церкви – війна не обійшлася. А митрополит Онуфрій хіба навіть тепер не міг би звернутися до Кіріла з приводу постійних обстрілів (навіть у пасхальні дні), аби «братні православні» не вбивали єдиновірців? Не хоче. Бо обоє перестали бути духовними особами і стали політичними фігурами.
І хоча нас підтримує Всевишній, який завжди на боці правди і добра, а не зла, украй потрібна єдність суспільства і українського православ’я. Бо якраз головною метою гібридної війни є поглиблення розколу і РПЦ тут грає далеко не останню роль. Адже в Україні знаходиться понад сорок відсотків її структур. Без них МП буде майже удвічі меншим і з церкви-імперії стає лише церквою московського народу, втрачає величезні прибутки, а Кіріл – мрію стати Вселенським патріархом. У цьому й суть потужного спротиву наданню УПЦ КП автокефалії.
Недавно я збирав підписи серед волинської інтелігенції під зверненням до Вселенського патріарха Варфоломія І, Святого і Священного синоду Вселенського патріархату щодо надання канонічного Томосу УПЦ КП. Втішило те, що дуже зросло число прихильників УПЦ КП. Однак, як виявилось, навіть серед інтелігенції є ще немало «заблудших». Є також люди з синдромом покори, страху перед імперією, яка вживляла його в гени багатьох поколінь. Один із моїх знайомих, якого вважав патріотом і прихильником УПЦ КП, після хвилинного роздуму запитав: «Коли ж та Україна стане європейською? Ні, поки що я не буду підписуватись. Не хочу «світитись».
«Відродиться, – кажу, – коли у ваших мізках революція пройде». А «світитись» – перед ким боїться цей, ще доволі молодий і міцний тілом, але не духом чоловік? Біда, бо гени його інфіковані отим вірусом страху, хоч він не знає, що таке Голодомор, репресії, війна.
ЗМІ неодноразово писали про дуже хитрих батьків і їхніх синів, які всілякими методами ухиляються від мобілізації. На цю тему була моя стаття «Війна знайде тебе і під спідницею», яка одержала багато схвальних відгуків. Так, війна – жорстока реальність, незважаючи на пацифістську президентську назву АТО. Жорсткою повинна бути оцінка тих, хто під різними приводами, навіть раптовими «релігійними» переконаннями уникають виконання свого священного обов’язку. Це моральні дизертири. Що було б, якби так вчинили й інші? Путін, з якого вже й ікони в Росії пишуть, давно був би тут на білому коні переможця. Здійснилась би його божевільна мрія – омолодити потворне і хиже тіло останньої в світі імперії кров’ю і багатством України.
Тому схилімо голови перед пам’яттю тих, хто зупинив московського ненаситця ціною власного життя. Перед невимовним горем їхніх рідних, близьких. Перед тисячами скалічених. Перед тими, хто стримує його божевілля й тепер, аби ми могли спокійно спати і працювати. Потужний заряд гніву, ненависті, проклять повинен був би давно спопелити цього кремлівського демона зла у людській подобі, якби його, за свідченням ЗМІ, не оберігав штат екстрасенсів і магів. Це він і його очманілі від імперського чаду симпатики – вбивці вашого, пані Віро, чоловіка, тисяч інших. Сумно, прикро, обурливо, що декого з цих героїв карають ще й після смерті ті, хто повинен лікувати душу і серце живих. То ж знайте, що їхні слова відмови в похованні, виконанні треб, осуду за прихильність до «неканонічної» церкви, які ще хтось почує, насправді йдуть не з уст священика чи старости церкви. Це промовляє землячок, хохол-малорос з українським паспортом. Як не дивно –на 25-му році незалежності України, у проголошенні якої я брав участь. Гірко і обурливо.
