Волинська Епархія Української Православної Церкви
Київського Патріархату
офіційний сайт
Головна СтаттіЧернеча обитель у центрі Луцька: тут мешкають ті, хто обрав шлях повної посвяти себе Богу
Статті

Чернеча обитель у центрі Луцька: тут мешкають ті, хто обрав шлях повної посвяти себе Богу

Костянтин ОЛЕКСЮК

Поруч зі Свято-Троїцьким кафедральним собором УПЦ КП у Луцьку вже майже 10 років діє і Свято-Василівський жіночий монастир. Він розташований у будівлі колишнього келійного корпусу монастиря бернардинів. Таким чином, тут поруч із активним життям центру Луцька, лунає чернеча молитва і провадиться тихе і смиренне життя за давнім православним церковним уставом. Намісницею монастиря є ігуменя Анастасія (Заруденець), яка люб’язно погодилася розповісти «Волинській правді» про життя жіночої чернечої громади у Луцьку.

Ця чернеча обитель існує тут з 2009 року. «У 2008 році були затверджені відповідні документи та був виданий Указ Святішого патріарха Філарета про відкриття монастиря, – розповіла ігуменя Анастасія, – але монастир тоді вважається діючим, коли у ньому служиться Божественна Літургія. Отож, саме у 2009 році у нашому домовому храмі на честь Святої великомучениці Катерини була відслужена перша Літургія. І з цього часу можна почати відлік історії вже цього нашого монастиря».

До слова, саме ця споруда де живуть і подвизаються черниці і була збудована як монастир. Тут, у XVII – першій половині ХІХ століть діяв римо-католицький монастир ордену бернардинів, а по деяких свідченнях, до того, як була зведена сучасна мурована будівля із костелом (теперішній Свято-Троїцький кафедральний собор), у ХVI столітті тут був розташований дерев’яний православний монастир Святого Василія Великого.

«А коли цей монастир згорів, то вже на його фундаментах чоловічий монастир збудували католики. Це було місце їх подвигу, але потім тут монастир цей був закритий. Отже в цій будові були різні установи, навіть це свого часу був корпус політехнічного інституту, а останніми користувачами корпусу були студенти ВПБА, яка тоді ще була Волинською духовною семінарією. Це був тоді семінарський гуртожиток. І вже з 2008 року тут діє наш монастир», – розповіла матінка Анастасія.

На разі тут моляться і трудяться 11 сестер, з яких 5-ро разом з ігуменею) пострижені у мантію, тобто є черницями, які прийняли монаші обіти і 6-ро є послушницями, з яких одна вже є рясофорною інокинею.

Загалом, згідно правил Православної Церкви, бажаючий прийняти чернецтво спочатку приймається до числа братії чи сестринства монастиря як послушник, перші обіти він дає під час постригу у рясофор – тобто отримує право носити деякі чернечі одежі – рясу і клобук. Такий послушник називається іноком, і в нього залишається можливість відмовитися від остаточних обітів. А сам, власне, чернечий постриг також має дві різновиди – постриг у «малу схиму», або в мантію (це дає право носити своєрідний чернечий плащ – мантію), та послідування постригу у «велику схиму». Цей останній щабель передбачає несіння особливо суворих чернечих подвигів посту і молитви. Зазвичай схимниками ( так називають тих, хто має «велику схиму») стають особливо досвідчені у духовному житті старші ченці. Така черниця-матінка є і у цьому монастирі.

«Щодо наших послушниць можна сказати, що вони вже стало тут живуть і подвизаються. Бо послушниками є і ті люди які просто можуть жити певний час при монастирі, нести певні послухи, але чернецтва не приймати. Загалом існує ще з радянських часів стереотип, що в монастир люди йдуть, аби втекти від проблем. Так от, як раз для втечі від проблем до монастиря люди не приходять. Монастир – це місце для боротьби із самим собою, а це дуже важко. Ще Сократ говорив, що найважча боротьба – це боротьба із самим собою. Бо від себе не втечеш, і тут, в стінах монастиря теж від себе не втечеш. Загалом, чернече життя відповідно і було так укладено Святими Отцями Православної Церкви. Звичайно, сучасне монашество далеко вже не відповідає тим стандартам. Ми навіть не відповідаємо і тодішньому Християнству, але ми подвизаємося як можемо. Тим більше, що наш монастир молодий. який починався із молодих сестер, у тому числі з мене. Так що ми живемо по книжках і творіннях Святих Отців, і по «нами ж набитих гулях». Але ми молимося і трудимося», – ділиться думками ігуменя.

Загалом розпорядок життя у монастирі є, насправді, школою життя не по своїй волі, а по правилах та уставу, в основі якого лежить у першу чергу послух – послух настоятелю і старшим монахам, послух уставним правилам.

Характеризуючи життя своєї обителі ігуменя Анастасія каже, що для того аби досягнути висот духовного життя, у першу чергу слід навчитися бути нормальною порядною людиною. «Бо якщо людина, чи в миру чи навіть у монастирі буде казати, що вона духовна, що вона із Богом, але не буде людиною, то це буде вже обман. І ми теж вчимося бути людьми у першу чергу, бути людяними і виконувати Божі заповіді. І, прийшовши до монастиря цього, найперше вчаться саме послушники. Потім йде щабель інокині, постриг у мантію, або в «ангельський образ». Так от, якщо монахиню можна порівняти із дівчиною, яка вийшла заміж, то інокиня – це ніби як заручена. Саме слово інок озанчає «іной» «інший», тобто людина вчиться жити по-іншому, по монашому, а це вже подвиг. І коли людина вже бачить, що готова послужити Богу як монах, пройшов певний час, тоді її постригають у мантію. І найвищим щаблем є «велика схима», яка передбачає постійне перебування у молитві», – так розповіла матінка Анастасія про щаблі монашества.

Як говорив засновник християнського монашества святий Антоній Великий, у монаха є два крила – молитва і труд. Як не можна летіти на одному крилі, так і не можна лише працювати чи лише молитися. Отож, молитва і праця є основою життя насельниць і Свято-Василівського монастиря. За словами ігумені, труд і молитва є гарними вихователями.

Отож, щодо молитви, то тут у домових храмах Святої великомучениці Катерини та Святого Василія Великого звершується усе добове коло богослужіння за монастирським уставом. Розпочинається воно ввечері із служби 9 часу, яка передує Вечірні, і завершується воно вранці відправою Божественної Літургії. Зазвичай з понеділка до середи богослужіння відбуваються у Свято-Василівському храмі, у з четверга по неділю – у верхньому Свято-Катеринівському, який є більшим за розміром. Тут також відправляються і святкові служби. «На жаль поки до цього кола не входить Утреня, можливо це буде коли у нас буде постійний священик. Тому ми служимо ввечері 9 час, Вечірню і Повечір’я із канонами. А ще у нас є Полуношниця, яка тут служиться опівночі», – розповіла ігуменя.

Донедавна духівником черниць, який звершує тут богослужіння був викладач ВПБА протоієрей Богдан Гринів. «Але владика Михаїл благословив його на допомогу владиці Федору в Полтаву, отож на разі тут тимчасово служить студент ВПБА, який прийняв священний сан та відбуває тут 40-деннну практику, ще нам у цьому допомагає і намісник нововідкритого Хрестовоздвиженського монастиря ієромонах Никодим», – пояснила ігуменя.

Щодо «другого крила» монаха – праці, то насельниці монастиря несуть різноманітні послухи. Так, зокрема, вони мають просфорню де власноруч випікають просфори, а також швейну майстерню де шиються облачення – священні одежі, а також повсякденне вбрання священно-церковнослужителів – ряси і підрясники.

«Найперше ми випікаємо просфори для потреб Свято-Троїцького кафедрального собору, а також тих парафій які цього потребують. До слова, насельниці монастиря щодня випікають до двох тисяч просфор, замовлення поступають і з інших єпархій. Для того, щоби випекти таку кількість необхідна праця 4 сестер, для цієї роботи залучають і охочих мирян, оскільки у насельниць монастиря є й інші послухи», – зауважила намісниця монастиря.

Ігуменя Анастасія також із задоволенням розповіла і про сестринський хор, який був створений не так давно. «Він у нас не є великим, але спів – це теж послух і великий труд». А у недільні святкові дні тут співає і світський жіночий хор.

Ось таким є життя цієї невеликої чернечої громади УПЦ КП. Тихо, у молитві і праці, і звісно у духовних роздумах і самовдосконаленні.

Стосовно того, що змусило саму ігуменю ступити на чернечий шлях, вона розповіла що однієї причини не було. «Я прагнула постійно бути у храмі, і я думаю, що ще з народження Господь вів мене у монастир. Мати розповідала мені, що моя поява на світ була важкою і за мене особливо молилися монахи. З 11 років я почала ходити до храму, і любила духовні роздуми, відчувала присутність живого Бога. В селі Літургія відправляється лише по неділях і святах, тому кожний тиждень був мукою очікування, так я любила служби», – поділилася вона спогадами.

Ігуменя має світську вишу освіту, і перші послухи почала виконувати ще будучи студенткою. «Я хочу сказати, що і родинне життя є подвигом. Сім’я – це теж «свій монастир», а монастир теж є сім’єю. І коли переді мною стояв вибір – чи виходити заміж чи приймати монашество, то я, розуміючи, що для мене головне – Церква, молитва, обрала останній шлях. Бо яка матір кине дитину, щоби побігти на службу, і що це буде за молитва. А для мене було головним саме молитва і храм. Монахи це люди із великим духовним внутрішнім світом, вони на самоті із самими собою досягають духовної досконалості. І, власне, монашество є тим шляхом, де у самотності досягається досконалість духу», – підсумувала вона.

А тим православним християнам, яку живуть у миру, матінка Анастасія бажає знайти у першу чергу мир в серці. Бо коли людина має мир в серці, тоді вона щаслива. А для того щоби мати той мир в серці, слід просто жити по совісті. Бо коли людина живе із Богом і живе по совісті, вона щаслива.

Рravda.lutsk.ua

6 грудня 2017 р. Інші статті за рубриками: Чернецтво, Деканат монастирів, Ігуменя Анастасія (Заруденець)
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери