«Пане Іване» чи «Іване Петровичу»?

– Ніяких по батькові! Ми йдемо в Європу, там по батькові нема.

– Тільки ім’я й прізвище! Пан такий-то і все! По батькові – це совковість і русизм.

Подібні розмови доводилося чути не раз і не двічі. Та цікаво розібратися безпристрасно, відколи ж українці стали називати себе по батькові.

Розгорнімо «Велесову книгу», з дохристиянських часів (якщо для когось це авторитетне джерело). Називання по батькові, т. зв. патроніми, додаванням до імені батька суфікса –ич зафіксовано вже тут: «А по тій добі були сімдесят князів наших, / як Мезислав, Боруслав, Комонебранич…»

Розгорнімо «Літопис руський» – для чистоти експерименту не «їхній», Лаврентіївський, а «наш», Іпатський список. У ньому тьма-тьменна іменувань по батькові. Всі незліченні князі («І Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, / І Давид Святославич…», «В’ячеслав Ярополчич, / І Ярополк Володимирич»); а також численні княгині й князівни (Звенислава Всеволодівна, Рогнідь Рогволодівна, Свобода Кончаківна, Дубровка Юріївна, Любава Дмитрівна і т. д., і т. п.); а також бояри (Давид Вишатич, Держикрай Володиславич, Добриня Андрійкович, Іван Творимирич, Славн Борисович…) іменуються, як бачимо, по батькові. Трапляються такі називання й людей нижчих верств суспільства: дружинників (Клим Христинич) і навіть простолюдинів («Сновид Ізечевич, конюх Святополків»). Зауважимо, що це – сáме називання по батькові, а не подібні до них прізвища, бо прізвищ тоді ще не було.

Розгорнімо «Слово о полку Ігоревім»:

«Ольговичи, храбриї князі, доспіли на брань!
Інгварь, і Всеволод,
І всі три Мстиславичі…»;
«Слава Ігорю Святославичю,
Буй-туру Всеволоду,
Владими’ру Ігоревичу!»

Як бачимо, далеко перед будь-яким російським впливом і взагалі появи Росії чи хоч би Московії наші предки називали себе по батькові.

Видатний мовознавець Іван Огієнко (митрополит Іларіон) свого часу писав: «Дехто вважає звертання по батькові… впливом російської мови. Це не так. Патроніми вживались і в добу Київської Русі, навіть у західному Галицько-Волинському князівстві; відомий, наприклад, князь Данило Романович… Польський вплив витіснив, особливо на Зах. Укр., звертання по батькові, але і тут у народній мові воно трималось постійно…»

То скажіть, при чім тут «совок»?

А «совок» насправді міцно присутній. Нас дуже довго навчали, що, мовляв, український народ з’явився тільки в XIV cт., від початків козацтва, перед тим же наша історія нібито й не зовсім наша, так лише – «спільна колиска трьох братніх народів». І це настільки в’їлося в підсвідомість, що проявляється і під синьо-жовтими прапорами: все, пов’язане з Руссю, здається декому не своїм, українським, а «русским».

Тож не цураймося цього складника нашої прабатьківської спадщини, шановні батьковичі й батьківни! Може, й на нас не перерветься наша давньоруська традиція.

Волин. єпарх. відом.– 2017.– № 6 (151)