Минає десять літ, як 16 березня 2004 р. відійшов у вічність відомий ієрарх, великий молитовник, подвижник, патріот, один із засновників Української Православної Церкви Київського Патріархату – митрополит Луцький і Волинський Яків.
…Якби не було цього одного архієрея,
то Київського Патріархату не було б…
Патріарх Філарет
Владика Яків (у миру Іван Дмитрович Панчук) народився 5 жовтня 1931 р. в селі Лосятин Кременецького району Тернопільської області. Родина була великою: крім Івана, росли ще троє синів та дочка. Його батько Дмитро Іванович був теслею, мати Марія Марківна – домогосподаркою.
Батьки зуміли змалечку прищепити малому Іванові любов до молитви, храму, богослужінь. Неподалік Лосятина розташована велика святиня – Успенська Почаївська лавра, яка не могла не мати впливу на тамтешніх жителів. Батьки часто відвідували богослужіння, беручи з собою малих дітей. Дмитро Іванович, будучи співцем у лаврі, благоговіючи перед святинею, бажав, щоб один із його синів став ченцем у цій обителі.
У вересні 1955 р. почала збуватися його мрія – Іван Панчук став послушником лаври, ніс послух соборного паламаря.
У 1957 р., докладаючи багато зусиль, Іван вступив до Ленінградської духовної семінарії, після закінчення першого класу якої, 29 жовтня 1958 р., в Почаївській лаврі архімандритом Севастіаном пострижений у чернецтво з нареченням імені Яків – на честь святого апостола Якова, брата Господнього за плоттю. 4 грудня того ж року в лаврі архієпископом Львівським і Тернопільським Палладієм рукоположений на ієродиякона. Навчаючись у четвертому класі семінарії, 19 листопада 1961 р. митрополитом Ленінградським і Ладозьким Гурієм рукоположений на ієромонаха. У 1962 р., завершивши навчання в семінарії, ієромонах Яків вступає до Ленінградської духовної академії, навчання в якій завершує 1966 р., отримавши ступінь кандидата богослів’я. Одразу після цього ієромонаху Якову запропонували висвяту на єпископа та відправлення для служіння за кордон, однак він відмовився. Незважаючи на гоніння з боку влади та закриття монастирів, отець Яків з великим багажем духовних знань повертається до Почаєва нести чернечий подвиг: він не міг залишити стареньких монахів, які допомагали йому під час навчання.
З 1966 по 1974 рр. отець Яків виконує тут різні послухи – від бібліотекаря, уставника, регента до благочинного. За ревну службу в 1969 р. був возведений у сан ігумена.
На початку 1970-х рр. духовне життя багатьох монахів у лаврі занепадало: до монастиря заходив кожен бажаючий, привратника не було, служіння звершувалися неточно, молитовне правило разом не читалось, будівлі потребували реконструкції, не було опалення… Тому, на прохання керуючого Львівсько-Тернопільською єпархією владики Миколая (Юрика), який одночасно був і священноархімандритом Почаївської обителі, 8 серпня 1974 р. рішенням Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Пимена ігумен Яків (Панчук) був призначений намісником Свято-Успенської Почаївської лаври з возведенням у сан архімандрита. З його призначенням на цю посаду поступово життя обителі вдосконалювалось: було встановлено строге уставне добове богослужіння, загальне щоденне читання вечірнього правила, спільні обід і вечеря, під час яких читалося «Житіє святих», створено великий святковий хор, збагачено ризницю, здійснено реставраційні роботи соборів, монастирських корпусів, які не здійснювались уже протягом шістдесяти років, проведено опалення.
Лавра постала у всій своїй красі. Така важка праця архімандрита заслуговувала на високу оцінку: 1977 р. він був відзначений найвищою священичою нагородою – правом носити другий хрест із прикрасами.
Цього ж року, 9 жовтня, помирає його мати, яка була пострижена в черницю з іменем Фекла.
У 1979 р. архімандрит Яків (Панчук) у складі делегації Російської Православної Церкви відправляється на Святу Землю, де був нагороджений хрестом Єрусалимської Церкви.
Діяльність архімандрита Якова стала все більше не подобатись радянським органам влади. Вони поставили ультиматум перед Московською Патріархією: «Якова звільнити». Для його реалізації ці органи почали вдаватись до різних дій. Так, у 1981 р. під час всенічного Богослужіння була підіслана жінка: маючи замотану в хустину сокирку, вона вдаряє архімандрита лезом по голові – полилась кров, Службу припинили. Ще одна спроба усунути намісника з лаври була така. У ті роки заборонялась література антирадянського спрямування. Аби підставити архімандрита, розробили план: книги занести в келію брата Якова, викликати міліцію і звинуватити його в антирадянщині. Однак міліція прибула значно раніше потрібного часу.
16 липня 1982 р. архімандрит Яків таки був звільнений з посади намісника лаври. Більше року радянські органи цькували його. Єдине місце, куди дозволили виїхати на служіння, був Кавказ. І лише в грудні 1983 р. тодішній екзарх України митрополит Київський і Галицький Філарет (нині – Святійший Патріарх) зміг призначити архімандрита Якова духівником і священиком Красногорського монастиря (м. Золотоноша Черкаської області). А з травня 1985-го по листопад 1990 р. отець Яків був настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці у м. Черкаси і благочинним Черкаського округу.
У 1990 р. на Помісному Соборі Російської Православної Церкви митрополит Філарет звернувся з проханням до новообраного Патріарха Алексія ІІ про висвячення архімандрита Якова на єпископа, але той відмовив. Лише з реорганізацією екзархату в Українську Православну Церкву та отриманням нею статусу незалежності й самостійності в управлінні 24 листопада 1990 р. Священним Синодом УПЦ архімандрит Яків (Панчук) був обраний єпископом Почаївським, намісником Свято-Успенської Почаївської Лаври. Його архієрейська хіротонія відбулася 14 грудня 1990 р. – в день пам’яті святого праведного Філарета Милостивого – у Свято-Володимирівському кафедральному соборі Києва. Очолював її блаженнійший митрополит Київський і всієї України Філарет у співслужінні трьох митрополитів, п’яти архієпископів та одинадцяти єпископів.
Коли Україна проголосила державну незалежність, священики стали переконували свого предстоятеля у необхідності здобути й автокефалію для Української Церкви. З цього приводу 1–3 листопада 1991 р. в Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний Собор Української Православної Церкви, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян усіх єпархій УПЦ. Всі архієреї підписалися під постановою про автокефалію Української Православної Церкви, однак на Архієрейському Соборі у квітні 1992 р. в Москві більшість із них зреклася цих підписів. Серед небагатьох, хто залишився вірним канонам, постановам Помісного собору і своєму предстоятелю, був намісник Почаївської лаври єпископ Яків (Панчук).
Після так званого Харківського собору, в дні пасхальних свят, проросійські монахи вигнали владику Якова з лаври. Але той не зламався: він співслужив з митрополитом Філаретом під час звершення хіротонії єпископів – спочатку для УПЦ, а потім – і для утвореної через об’єднання частини УПЦ й УАПЦ Української Православної Церкви Київського Патріархату.
В одній з програм на телебаченні Патріарх Філарет, розповідаючи про ті події, сказав: «…Всі виступали проти мене. Архієреї всі зрадили і зі мною залишився тільки один архієрей, і то не випадково, бо якби не було цього одного архієрея, то Київського Патріархату не було б… Це – митрополит Яків (Панчук). Ось ми з ним відродили єпископат Української Православної Церкви».
Єпископ Яків увійшов до складу Священного Синоду УПЦ КП, постійним членом якого залишився до кінця життя. За заслуги перед Церквою у 1993 р. був піднесений до сану архієпископа.
З квітня 1995 р. і до своєї смерті владика керував Волинською єпархією (з листопада 1995 р. – у сані митрополита). Він зумів згуртувати вірних, завдяки його діяльності значно зросла кількість парафій у Волинській єпархії, започатковано два монастирі – чоловічий у Жидичині та жіночий у Володимирі-Волинському.
Владика Яків хворів: у нього була важка форма запалення легень та серцева недостатність. Відчувши черговий напад недуги, відправився 15 березня 2004 р. до Києва на лікування. Наступного дня у клініці «Феофанія» він спочив у Бозі. Великої втрати зазнала як Волинська єпархія, так і вся Українська Православна Церква Київського Патріархату.
Щороку 16 березня біля могили владики збирається духовенство, миряни, щоб у молитві згадати спочилого пастиря. Пам’ять про нього також увіковічнили у рідному селі. Тут при вході у храм стараннями тоді ще єпископа (тепер митрополита) Михаїла поставлено й освячено меморіальну дошку. А до десятої річниці з дня смерті владики, 6 грудня 2013 р., в селі Лосятин на церковному подвір’ї відкрито музей митрополита Луцького і Волинського Якова.
Це був справжній пастир Церкви Христової. Пам’ять про нього завжди перебуватиме у серцях вірних, а його життєвий шлях є взірцем для наслідування.
