Це велике свято Православної Церкви. Обрізання з часів Авраама в юдеїв здійснювалось над восьмиденними хлопчиками і служило знаменням входження в союз (заповіт) із Богом. При обрізанні немовляті давалось ім’я. Христос, що походив за плоттю з юдеїв, був також обрізаний на восьмий день після Свого народження і названий Ісусом – іменем, пророкованим Діві Марії архангелом Гавриїлом. Таким чином, Обрізання Господнє – це також свято наречення Господа іменем Ісус. Святкуванням обрізання Церква стверджує віру в те, що Спаситель був Боголюдиною і прийняв істинне тіло людини, а не примарне, як учили деякі єретики.
Початок свята відноситься до перших століть Християнства. До нас дійшли повчання отців Церкви IV ст. на нього – Амфілохія Іконійського, Григорія Нісського, Амвросія Медіоланського та інших. Від Vст. збереглась бесіда на день обрізання Максима, єпископа Туринського. У IV ст. з відзначенням Обрізання було поєднано святкування Василія Великого, тому в цей день здійснюється Літургія Василія Великого. Празник триває один день і є одночасно завершенням торжества Різдва Христового.
Отже, у Старому Завіті обрізання було знаком союзу Бога з Авраамом і його нащадками. Цей обряд мав дуже велике значення, оскільки символізував зарахування до членів єдинобожної релігії, підкорення себе відповідним обов’язкам. Невиконання цього закону означало його ламання та виключення з членства народу.
Однак слово «обрізання» вживається у Старому Завіті часто і в символічному значенні, коли говориться про обрізання чи необрізання серця, уст, вух, тобто про необхідність бути слухняним Богові чи бунт проти Нього. Христос, Який подібний до нас у всьому, крім гріха, не потребував ніякого обряду. Проте Він виконав цей припис, показавши неухильність виконання Господнього закону та надавши йому нового значення – новозавітного.
Церква у події обрізання Ісуса Христа наголошує насамперед на жертві й самовідреченні – кожен християнин мусить практикувати обрізання від хтивих та злих намірів.
