10 листопада – святителя Димитрія, митрополита Ростовського

Цей святець народився 1651 року в сім’ї сотника Київського полку Сави Туптала. Ще хлопчиком вступив до Києво-Могилянської академії. Маючи 17 років, прийняв чернечий постриг з ім’ям Димитрій.

Наполегливі заняття самоосвітою, захоплення літературною працею, постійне проповідування Слова Божого, адміністративна робота на посаді настоятеля різних монастирів і, нарешті, єпископське служіння свідчать, що св. Димитрій був людиною високих духовних якостей. На особливу увагу заслуговує його архіпастирська діяльність, коли він був ростовським митрополитом, а з усієї письменницької спадщини найважливіший його труд – дванадцятитомні Житія святих (Четьї-Мінеї). Їх він розпочав творити 1684 року, коли спасався у Києво-Печерській Лаврі, а закінчив уже в Ростові, 1705-го.

На архієрейську кафедру в Ростові Великому св. Димитрій вступив маючи 50. Довголітній досвід попередньої пастирської праці допомагав йому ясно розуміти складні завдання.

Виноградник духовний, волею Божою призначений для святителя Димитрія, у той час був повитий густим туманом морального зіпсуття, розколу і релігійного марновірства. Засмучує св. Димитрія те, що він бачить у православних храмах: тут, зібравшись ніби на молитву, одні розмовляють про торгівлю, війни, обмовляють ближніх. Інші устами ніби й моляться, а думають про земні справи, про багатство, про злочини й розпусту, часто заховуючи в глибині серця ненависть до ближнього. Не минає святитель і осіб «духовного чина», які подеколи невідповідно поводяться в церкві й цим спокушають вірних. Шукає святитель Христа і Божого Царства серед простого народу, але й там з великим жалем бачить багато неправди, гріха. Важко знайти Ісуса і в монастирях, бо «в них тепер усе попсувалося».

Св. Димитрій був цілком свідомий того, що відповідальність за низький моральний рівень ростовської пастви лежить передусім на священнослужителях. Пастирі, яких застав у єпархії, не відповідали своєму високому призначенню, бо серед них «кожен свого шукає, собі добра бажає, а не користі людям, себе пасе, а не Христове стадо». «Розглянь себе, всякий освячений чоловіче, що думав ти, приходячи в чин духовний? Чи для спасіння йшов, чи для прохарчування, шукаючи, чим годувати тіло? Шукав Ісуса, та не для Ісуса, а для хліба куса», – наводить архіпастир відому народну приказку.

З послань, проповідей і богословсько-літературних творів святителя Димитрія довідуємося про гріховне недбальство, пияцтво, зневажання тайни Сповіді, грубість, неуцтво, грошолюбство та інші моральні вади духовенства, з якими безустанно боровся цей ревний і побожний архіпастир.

«Голод духовний, – із сумом говорить митрополит, – голод слухання Слова Божого дуже поширився в нашій єпархії, бо нема сіячів духовного насіння, нема і землі доброї». Як досвідчений проповідник, відомий своїм талантом ще в Україні, він проповідує за кожним богослужінням у самому Ростові й під час об’їзду парафій. Проповідує невтомно до самої смерті. За два дні до кончини, вже зовсім немічний, не маючи сили проповідувати особисто, приніс написане казання до церкви і доручив прочитати його.

Ревний голос самого тільки архіпастиря був, звичайно, занадто слабкий, щоб його чула вся величезна єпархія. Цього свідомий був і він сам. Тому старався залучити до цієї праці священиків. Щоб допомогти їм у парафіяльних трудах, св. Димитрій складає «Вопроси і отвіти краткіє о вірі і о прочих ко знанію христіянину нужнійших». Дбаючи про зменшення шкоди, якої завдавав Церкві в Московії тогочасний розкол (на Україні його не було), архієрей написав «Розиск о раскольнической бринской вірі». Для простого народу і людей «духовного чина» видав ще книжку «Келійний літописець». Про її зміст святитель зазначав так: «Моєму санові належить проповідувати Слово Боже не тільки язиком, але й пишучою рукою. Це – моя справа, це – моє покликання, це – мій обов’язок. Отже, пишу, з Господньою допомогою, повчання, а подекуди даю тлумачення Святого Письма, скільки можу я, немічний. Біблійні історії я тільки коротко замість теми подаю і від них, як із джерел, виводжу струмки навчання». Твір цей був особливою популярний серед віруючих.

Св. Димитрій цілком усвідомлював складний стан справ. Насамперед йому необхідно було виховати самих пастирів. Треба було не тільки дати їм у руки відповідні підручники та інші засоби, але й піднести їхній інтелектуальний рівень, щоб вони могли належно користуватися ними, розбудити бажання сумлінно працювати на користь Христової Церкви. Тому він відкрив школу для кандидатів на священство. Вона містилася при архієрейському домі. На жаль, проіснувала недовго і через брак коштів закрилася. Проте архіпастир веде далі невтомну працю для підвищення освітнього й морального рівня духовенства, посилює проповідницьку діяльність, пише й розсилає по єпархії окружні послання, викриваючи недоліки пастирів і навчаючи їх належно виконувати обов’язки. Слово пастиря не досягне своєї мети, повчає св. Димитрій, якщо воно не підтверджується життям самого пастиря.

Такі духовні якості виховав у собі й сам владика. Усе життя не збирав він земних скарбів. Усі дні працював на користь Церкви і боявся тільки того, щоб смерть не застала його в неробстві.

28 жовтня 1709 року цей святий син нашого народу і великий святитель Православної Церкви віддав праведний дух свій Богові під час колінопреклонної молитви.

Волин. єпарх. відом.– 2010.– № 10 (71)