Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна ПроповідіСпілкуймося з Богом, спілкуймося з ближніми: це і є релігія
Проповіді

Спілкуймося з Богом, спілкуймося з ближніми: це і є релігія

11 вересня 2016 р. Митрополит Луцький і Волинський Михаїл під час проповіді в кафедральному соборі Святої Трійці у Луцьку. Світлина інформаційної служби єпархії

Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошена 11 вересня, на Усікновення глави Йоана Хрестителя, на завершення Божественної Літургії у кафедральному соборі Святої Трійці.

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу!

Улюблені браття і сестри, я поздоровляю усіх вас із воскресним днем, і разом з тим із пам’яттю, яку ми звершуєм на честь Івана Предтечі.

Що стосується свята Івана Предтечі, багато проповідників вже сказали своє ставлення і своє розуміння. Я би хотів сьогодні запропонувати вам подумати над іншою трошки темою. Бо сьогодні говориться: «строгий піст», «скорботний день», але ми це акцентуємо на усічення глави Івана Предтечі (доходимо навіть до забобонних речей). Хоча всічення саме ми не відзначаємо – у розумінні «відрізання голови», а відзначаємо в розумінні пам’яті про цього святого, який хрестив Господа нашого Ісуса Христа. Це перше, а друге – [згадуємо] про його життя, яке він прожив.

Служив Богу, Якого довго не бачив, поки не сподобився хрестити Його. Тому, що хрестив спочатку водою покаяння. І говорив: «за мною буде іти сильніший, Який буде хрестити вас Духом Святим». І бажав бачити і розмовляти з Ним.

І чому ми скорбимо, з якої причини? Що через гріх він був умертвлений. Іродіада через те побажала йому смерті, щоб мовчав. І всі інші. Але Іродіада й Ірод – це не просто фізичні особи історії. Це, певною мірою, – збірні образи. Стан того людства. Стан цієї спільноти.

І ось сьогодні ми також скорбимо. Якщо взяти у світі, нашому теперішньому світі, ми мало усміхаємось. Усміхаємось не просто за зовнішньою ознакою чи звичкою, як американці (іди і всміхайся, і нагадують один одному перед фотографією: «Кажи “Cheеse”». Хоча при чому тут «сир» перед фотографією, я не знаю, але «сheеse» кажи). А де внутрішня радість? Де ось твоя внутрішня красота, яка радіє? Де твоє життя, де твій вираз, що ти радієш життю? Мало його побачиш. А чому мало побачиш? А тому, що дуже часто ми проживаємо не своє життя, а чуже. Ми живем життям дітей найбільше, онуків, держави Україна, світу. Всі їхнім життям живем, но не живем своїм. І скорбимо, бо проживаєм їхні труднощі. А де твоє «я»? Ми його ставим не те що на останній план, ми його взагалі ніде не ставим.

Звичайно, можна сказати: є заповідь «покласти душу свою за ближніх своїх». І це правда, ця заповідь є. Но це в який момент? У момент небезпеки: коли ближній твій у небезпеці, благородніше померти за нього. Але коли твій ближній у нормальних обставинах, чому ти, забувши за себе, присвячуєш це [життя] комусь? А де ти перед Богом? А якщо немає цього контакту з Богом, то і сум, і скорбота.

Ми ж з вами говорили і повторювали колись, що таке релігія. Нагадаємо собі. Дуже часто кажемо усі – «релігійна людина». Що ж таке «релігія»? «Відновлення зв’язку» [у перекладі з латини]. Практично відновлення зв’язку – з ким? З Богом [і між віруючими в Нього]. Якщо є відновлення зв’язку з Богом, то що таке зв’язок з Богом? Це молитва. Ми ж з вами тільки-но що звершували? Молитву. Наше спільне служіння Богу. В чому виражалася наша сьогоднішня молитва? Вона виражалася в тому, що ми прославили Бога, співали «Слава во вишніх Богу», прославляли єдинородного Сина, «Хвали, душе моя, Господа» хор співав. Усе це возспівали. І в цій молитві попросили все, що нас турбує: хто здоров’я, хто успіху в справах, хто що, – у кожного своя потреба. Оце і є спілкування з Богом.

Але якщо це назвати спілкуванням з Богом, то як часто воно відбувається у нашому житті? Раз на сім днів. Ми приходим на Літургію раз на сім днів. Так, ми можемо сказати, що «я вдома також молюсь», і це правда. Але наскільки довга ваша молитва? І повна? Якщо «Отче наш» дадуть прочитати, це добре. Ну хто сам-один живе, тому легше. А якщо в сім’ї хтось живе? Або подзвонять, або постукають, або погрюкає щось. І скажіть, що у вас в когось було 15 хвилин вільного часу, це – виняток. Так буває. Але нема того спілкування з Богом. І ти знов забув за себе, і все тому, що скорботу [маєш] на серці своєму.

Але ми пам’ятаєм заповідь, яка говорить: «Полюби ближнього свого» – як? «Як самого себе». Так ось, зводиться все до чого: навчіться любити себе. Будете ви щасливі – будуть діти щасливі.

Ми говорим про відновлення зв’язку і розмову. Але скажіть, діти, яких ви народили, ви часто з ними спілкуєтесь? Ні, ну не в сенсі «Добрий ранок! Ти куди пішов? Подзвони». А ось так – віч-на-віч. Віч-на-віч. Сіли і поговорили про життя. Запитати, якщо це школяр, як наука? Як вчителі? Як друзі? Про що ти думаєш? Ким ти хочеш бути? Ось так. Не два-три слова, а довга розмова. Зрозуміти оце творіння Боже, яке прийшло в світ і яке ми називаєм наше дитя, цей індивідуум. І він має свої плани, він має свої думки. А ми ж, думаючи, що все дітям, хата – дітям, робота – дітям, ми за них вчимося, одружуємось, хати за них будуєм. Ще тільки [природних потреб] не виконуємо за них, все остальне – виконуємо.

І тоді – протест! Знову ж таки: живем їхнім життям. А ви ставили питання: «А їм то треба?». Ви їх запитали? Чи ти хочеш те? Чи воно тобі потрібне? Тоді стає питання: «Навіщо ти життя старався для них, а вони пороз’їжджалися хтозна-куди?». Казав: «Тут хату побудую, тут буде син, тут буде дочка, тут будуть жити внуки, там буде жити прислуга». І завершується чим? Сам в потоптаних тапочках живеш в кімнаті для прислуги. А діти – хто де. Газ подорожав, і хату треба утеплювати, і в більярдній кімнаті в більярд граєш раз на коли-небудь, або чоловік з жінкою грають в більярд. Нема ні дітей, ні внуків... Навіщо це було?

Я не кажу, що це не треба робити – не дбати про дітей. Треба. Але ви з ними порозмовляйте, що вони хотять. У чому ви можете допомогти. В чому ви можете бути їм підтримкою. Чи залишитеся самі з собою. Де цей зв’язок? Його нема. Ні з дітьми, ні з Богом нема. А найголовніше – Бог. Нема з Богом зв’язку, нема молитви. Є скора, швидка молитва, є «Господи, помилуй», є все, но ми не дихаєм, не дихаєм молитвою з Богом.

В одному монастирі колись приучували ченців постійно перебувати в молитві. І [...] коли ченця постригають, йому говорять про те, що «ти повинен постійно, безустанно звершувати Ісусову молитву». Постійно повинен говорити. Молитва звучить так: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». А повинна звучати для того, щоб не приходили пусті думки і людина просто думала про себе, про світ і раділа, була щасливою. І оцей чернець, так йому визначено бути… І ось продумували, як молитись: «Ти ж задихатись можеш. Треба безустанно читати “Господи Ісусе Христе, Сину Божий”, а дихати коли?». Так ось, встановили таке правило: на «Господи Ісусе Христе, Сину Божий» – вдих, на «помилуй мене грішного» – видих. Звичайно, досягнути такої висоти дуже важко, і не треба за цим бігати, за такими речами. Але все це підводжу до того, що людина постійно спілкується з Богом, прославляючи Його у своїй молитві. Постійно. Повинна так, в ідеалі. [Але] ж так немає. Чому немає? Самі ми це упустили.

Ми не тільки обмежуємо недільний день, бо не всі у храмі. Якщо запитати строго: «Діти ваші де, заради яких ви живете? Зараз, в цю мить?». Добре, діти десь там у справах. Онуки ваші де? От якщо кожен сам у себе запитає: недільний день, а чому вся сім’я не храмі? Для вас Бог є, для них – нема? Чи для вас є життя і смерть, а для них – нема? Вони що роблять? Ну де вони? Де діти ваші? Питання. Так ось, у вас є з ними зв’язок? Немає. Тому, що ви будете жити одним життям, а вони – іншим. І будете потім на старість думати, куди себе подіти. І чекати. Зранку встала, на Службу пішла, і ходиш, думаєш: «Як би то додому не повертатися, бо невістка не пускає»… Це я про вас, про тих, з ким спілкуюся.

Я не кажу, що це масово. Я кажу, що треба змінювати своє мислення. Навчитися спілкуватися з Богом – перше. Радіти і бути щасливим самим – друге. Навчити дітей на особистому прикладі бути такими щасливими. На особистому прикладі, щоб жила людина одним подихом: всі як один, одна родина, одні духовні цінності, одні переконання. Тоді і спадок є кому передати. І тоді дійсно можна сказати, що діти – це батьки плюс прогрес. Нащо ті заводи, пароплави, коли їх немає кому переписати? Вони з невдячністю приймуть у вас їх. Але якщо ви живете одним життям, однією ідеєю, одними цінностями й об’єднує вас Бог, у дітей буде на совісті: «Як я можу применшити те, що мені передали мама і тато? Я повинен його примножити, я ж дбаю про славу своєї родини, своєї фамілії. Дбаю».

Тому сьогодні задумаймось [...] над чим? Що нам частіше треба спілкуватися з Богом: Літургією – у храмі, частою молитвою – вдома. Частою. Не раз на день, не раз увечері. Постійною. Як в кого получається, але постійною молитвою. І домашнє завдання: прийдіть додому й посадіть те чадо, заради якого ви живете, напроти себе, поставте чай і кажіть: «А що ти хочеш в цьому житті сьогодні? До чого ти прагнеш? Які твої цінності? А що б ти хотів?». Не так – «Дай-но я за тебе зроблю», а – «в чому я тобі можу допомогти?». Не робіть нічого за дітей. Тільки допомагайте, і то в одному випадку: коли вони вас просять. Тому, що народна мудрість говорить: не лізь там, де тебе не просять. Тому будьте помічниками ваших дітей, а не живіть їхнім життям.

Тож хай ваше життя буде радісне, усміхнене і ваш добрий приклад – добрим прикладом для ваших дітей та онуків. Щоб вони теж знали, заради чого живуть, були щасливі, радісні й усміхнені.

Слава Ісусу Христу!

12 вересня 2016 р. Інші проповіді за рубриками: Кафедральний собор Святої Трійці в Луцьку, Митрополит Луцький і Волинський Михаїл
Архів проповідей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери