Одержав таланти – примнож!
Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошена 20 вересня, у неділю 16-ту після П’ятдесятниці, перед Воздвиженням, на завершення Божественної Літургії в кафедральному соборі Святої Трійці.
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу!
Вітаю усіх вас, улюблені браття і сестри, з сьогоднішнім воскресним днем, причасників – з прийняттям Святих Христових Таїн.
Сьогоднішнє євангельське читання про примноження талантів нагадує нам, у першу чергу, щоб ми не легковажили нашим земним життям, щоб ми розуміли свою значимість і відповідальність у цьому житті, аби мати достойне місце у Царстві Небесному. Тому що той, хто приумножив таланти, отримує нагороду, а той, хто їх закопав, – буде осуджений.
Приумноження талантів – це приумноження наших дарувань, тих дарувань, якими обдаровує нас Бог при народженні. Це різні дарування. І в кожного різна кількість. Проте ані не принижується один, ані не возвеличується інший за кількістю своїх дарувань. Найважливіше в цій притчі – це приумноження талантів: мав три – добавив ще три, мав п’ять – добавив ще п’ять. Не будем ми всі однакові. І не є ми всі однакові. І нічого в цьому поганого немає. Головне – залишатися самим собою. Пам’ятати, що кожен із нас – образ Божий. Адже Господь не говорить: «той, що має більше талантів, той образ Божий, а той, що три таланти, – не образ Божий». Такої притчі немає. Сказано, що кожна людина – це образ і подобіє Боже, але кожній людині дається своя кількість талантів.
Але найважливіше – це приумноження. Апостол Павел наводить приклад, що місяць і зірки мають свою славу: місяць свою, зірка – свою, але навіть зірка від зірки різниться у славі. Якщо зірки сприйняти як одні світила, то і вони важливість свою мають різну. Ось так подібно і в нас. Важливо те, що ми є, – образ Божий. Важливо, в першу чергу, звертати увагу на самого себе, наскільки ти приумножуєш талант, даний тобі Богом. Бо дуже часто ми дивимось за оточуючими. Наприклад, «у нього ось така хата, і така в нього машина, і стільки в нього майна». Яке твоє діло, скільки в нього майна? Ти відповідай за своє майно. Скільки в тебе є. Ти приумножуй те, що тобі Бог дав. Хочеш більше – збирай більше. Чого ти заглядаєш, скільки в сусіда? На себе звертай увагу, свій талант приумножуй, а не думай, як приумножити талант сусіда. Про себе! Ось це важливо: приумноження таланту, даного тобі Богом.
Інший приклад – наші діти. Ми вважаєм, що це наша кров і наша плоть. Так, але це інший образ Божий. Інший, подібний до нас, а інколи й не подібний зовні, але інший. Нами народжений, так, але інший. Це я приводжу до того, що ми в дітях виправляєм те, що є гріховне в нас. Бо те, що не можеш змінити в собі, стараєшся змінити в дітях. І конфлікт. Чому? Тому, що це – інша особа. Це інша людина, інші таланти. Подібна до нас, але інша. Тому сприймаєм її як свою власність, як своє продовження, продовжуєм працювати над собою, але в образі і в особі самої дитини, яку ти народив, забуваючи, що це інша особа. Ми за нього йдемо в дитячий садок, у різні гуртки, школи, ми за нього вступаєм до інституту, за нього одружуємось. Усе готові за нього робити. А потім, в кінці приватизовуєм його. І воно при тобі. Ця приватизація виражається, наприклад, так. Збудував хату на три-чотири поверхи і каже: «Тут буду жити я, тут мені буде жити син, там моя буде жити дочка». А потім стається, як в тій казці «Старик со старухой»: дітей нема, і триповерховий будинок, і дорогий газ...
Це означає, що неуважно слухав цю притчу. За себе думай, приумножуй інші таланти, а своїй плоті і крові – дитині – допомагай. Не за неї вирішуй, а допомагай. У Євангелії є слова: Діти, слухайтеся батьків своїх до часу, поки залежні від них. Але тільки вони стали незалежні від вас – тоді йде інше євангельське повчання: «Батьки, не дратуйте чад ваших». Це окремі люди, це інші люди. Наша кров, але інші люди. Ось коли ми будемо розуміти, що «ти і Бог» – це твій зв’язок, а все остальне – це те, що ти зробив, народив, але інші.
Колись були послідовники і в апостола Павла, і в апостола Петра, і в Аполлоса, і було багато течій. І всі починали говорити: «Я – Петрів, я – Павлів, я – Аполлосів»… І хто ж був більший, хто сильніший? З цього появилося свято трьох святих – Василія Великого, Григорія Богослова й Іоана Златоустого. І сказано було: «Павел – насаджав, Аполлос – поливав, але вирощував Бог!», тобто ми – Божі. Ми не чиїсь окремо взяті, ми – Божі! Ми присвячені Богу. Ми народжені для прославлення Бога. І кожен із нас є особистість, кожен з нас є образ і подобіє Боже, кожен із нас. Ось це треба збагнути. І думати про себе особисто, в першу чергу, тому що “полюби ближнього свого” як? – “Як самого себе”.
Проблема, що ми дуже пробуєм любити ближнього, забувши про самого себе. Себе навчися любити! Ти себе не любиш, ти себе не цінуєш. Я не в значенні егоїзму (це коли тільки себе любиш), але навчитися любити себе, берегти своє тіло як храм Духа Святого, берегти себе як образ і подобіє Боже, приумножувати таланти, виконуючи місію, з якою тебе Господь сподобив прийти в цей світ і виконати її. Твоя місія народити – народжуй; твоя місія вчити – вчи; твоя місія якась інша – виконуй її. А дальше Бог керує, Бог визначає, Бог піклується. Він же Промислитель. А наша задача – тільки переживати, підтримувати і допомагати, але не жити чужим життям, не жити чужими проблемами. Собою треба зайнятись, тому що вирішиш свої проблеми – вирішиш проблеми світу. Тому що ти – образ і подобіє Боже. То приумножувати ці таланти – означає виконувати місію нашого земного життя.
Ось і сьогодні Господь подає нам оцю притчу. Приумножити свій талант, згадати про себе, хто ти перед Богом, наскільки ти виправдовуєш свій прихід у земне життя, наскільки ти живеш по заповідях Божих, наскільки ти виконуєш усе це. І воно сказане для тебе, не для когось, тому що спокуса завжди присутня. Диявол завжди під благовидним приводом пропонує нам різні мотивації і спокушає нас відходити від істини. Тому що під любов'ю до ближнього ми його обтяжуємо своєю любов'ю або приватизовуємо. Під приводом любові до своєї віри він вже починає думати, що досягнув висот, тому що переступив церковний поріг. Чи він виконує все те, що йому призначено, тому що немає гонінь на Церкву? І його прихід у храм, і його участь у таїнствах, цього “достатньо” – це не приумноження таланту. Тут рух, еволюція нашого духовного зростання, а кінцева мета – єднання людини з Богом. Щоби ти, виходячи з храму, міг сказати, як апостол Павел: «Вже не я живу, а живе в мені Христос».
Ось ви про себе подумайте: були сьогодні на Літургії, а переступаючи назад цей церковний поріг, ви можете самі для себе це сказати? Самі для себе! Не вголос! Ти виходиш – чи з тобою в душі виходить Христос? Оце приумноження таланту. Бо кінцевою метою приумноження таланту чи інших повчань є єднання людини з Богом. Повернення в отчий дім. Ось це найважливіше. Наскільки ти прийняв Христа в своє життя, наскільки Він живе в тобі? Чи ти далі сам по собі, а Христос Сам по Собі? Чи храм для тебе – це таке місце, куди ти повинен йти, бо всі ходять, і це перетворюється на шоу? Все зараз в шоуманії! Весь світ, і Церкву туди затягують. І ми такі ж самі стаєм.
Наприклад. Згадую фільми, які раніше показували про богослужіння в храмі, в тому числі в місті Луцьку. Приїжджав Патріарх, виходив на балкон, благословляв – і люди складали руки з благоговінням. Сьогодні Патріарх виходить – і всі зразу на нього фотоапарати. Хотять його зазняти. От наша дія, от стан нашої душі: не руки скласти, отримавши благословення Патріарха, а зразу фотографувати його. Невже ти його перший раз бачиш? Для чого тобі ця фотографія, така непрофесійна? Чи на мобільний, чи на що там ще фотографують… А головне – з якою думкою ти це звершуєш? І з якою метою? Шоу! Замість віри, замість єднання з Христом ти стаєш на ту облудливу стежку. Шоумен, засвітитися всюди! Всюди має бути фотографія: чи під час богослужіння, чи під час будь-чого. Все фотографуєм… Для чого? Я не знаю… Навряд чи хтось хоча б один раз дивився. Ну хіба що коли буде стирати, то подивиться знов.
Селфуються хто де, хто на чому, в різних формах. Віра де?! Де єднання з Христом? Де прийняття Христа в своє життя? Це не приумноження таланту. Це закопування, тому що ти прийшов у храм і не почерпнув благодать Святого Духа, а фотографував себе, закопав час. Ти втратив час – найцінніше, що є в твоєму житті. Чому найцінніше? При кожній оказії многоліття давайте співати, а для чого це многоліття співати, якщо час – намарно? Для чого? Для чого ти живеш? Пустоцвіт.
Ось я приклади ці наводжу, щоб мислили ми як думаючі створіння, мислили, що правильно, а що неправильно. І коли священик говорить: «Благословення Господнє на вас», то не фотоапарат піднімається догори, а руки складаються, серце змиряється. Тоді приймеш благословення, тоді спочине на тобі благодать Святого Духа. А якщо ти піднімеш того фотоапарата, ти – пустоцвіт. Постояв у церкві, пофотографувався і пішов, потім все витер або в “Фейсбук” скинув.
Тож я не хочу, щоб ви були пустоцвітами. Я хочу, щоб ви, виходячи з того храму, в душі своїй сказали: «Я вийшов з Христом. Христос в мені тепер. А вже скільки Він буде перебувати... Я буду старатися – щонайдовше, хоча би до слідуючої неділі, бо на тій неділі я знов прийду, це по максимуму.Тут хоча би два дні втримати Його, але до слідуючої неділі – прийду і знов покличу Христа до себе в душу, в гості, до себе, щоб Він там перебував». Тоді обожнюємось, а обожнюючись, є впевненість попасти в Царство Небесне. Не обожнився – пустоцвіти, а пустоцвіти будуть спалені вогнем і не попадуть в Царство Небесне. І ходили до церкви, а в Царство Небесне не попали, чому? Та тому, що були в храмі, а Бога не прийняли. Є слова Спасителя: «Наближаються до Мене люди ці, устами своїми шанують Мене, а серце стоїть далеко від Мене». Бо свічку ставиш, тому що “так треба”, тому що хтось вмер, хтось хворий. Ми не ставимо свічку подяки, ми ставимо, “бо треба”. А подяка коли? А коли стан душі, коли ти говориш: «Зі мною сьогодні Христос. Я з Ним іду. От такий грішний-святий, але я з Христом іду, Він у мені. Якщо грішний – очищає, якщо святий – утверджує, але я йду, живу з Христом». Ось це праця, оце приумноження таланту, це не марнове трачення часу.
Тому я бажаю, щоби ми розуміли нашу відповідальність за час, даний нам Богом для нашого земного життя. Для чого? Для того, щоб приумножити таланти, щоб ми були вдячні за кожну хвилину життя. І не важливо, скільки ти прожив, важливо – як ти прожив. Можна ж страждати вісімдесят років, а можна достойно прожити п’ятдесят років, щасливо. Але ми прагнем в ідеалі – сто років і щасливо. І це можливо! Та залежить від нашого життя, залежить, як ми живемо, як мислимо, як ми робимо вчинки, із ким живемо. Тому що в душі не може бути вакууму. Важливо, з ким ти живеш: якщо там нема Христа, то там є антихрист. І такого, щоб там нічого не було, не буває, нема. Ти або Христів, або антихристів. Якщо нема Христа, якщо ти не з Христом вийшов, не скажеш: «В мені Бог перебуває», значить вийшов з кимось іншим із цього храму. Якщо ти не з Божими думками вийшов із храму, значить, вийшов з якимись іншими, не Божими, назвем їх так.
Тому примножуйте таланти за відведений для вас Богом час. Але хай цей час буде максимально довгим, щоб ви пораділи, збагатилися, але завжди жили з Христом, і коли наступить час, померли також із Христом. Тому многих літ, приумноження талантів, які дає вам милосердний Господь!
Слава Ісусу Христу!
